Полінка

Опис

ВІТАЛІЙ ЗАПЕКА:

Якось повернувся на війні з «жопи». Досі не можу знайти пристойну заміну цьому воєнному терміну. «Вирватися з жопи» не заміниш на «повернувся з трохи (або навпаки) небезпечнішого місця, ніж десь». А «нам жопа» можу замінити лише більш непристойне. Тому сприймаю як цілком нормальний військовий термін.
Тож із «жопи» я цілий та неушкоджений опинився в «спокійній» другій лінії. Від отриманих вражень визнання реальності – я можу не повернутися. Буває таке. І чомусь більше за все мене непокоїла не ймовірна власна загибель, а що новонароджена онука не знатиме діда. У неї не буде спогадів зі мною.
Тоді я вирішив написати ті «спогади» наперед. Книжку-уяву для Полінки. Де я живий, а їй вже аж «без одного пальчика долоня років». І щоб радість, щастя, веселощі аж хлюпали за краї сторінок. Щоб ніякої війни. Лише Світле. З великої літери Світле. І Добре, також, з великої.
Писав, частіше за все, ночами. А вночі завжди бабахи. Завжди канонада. Це зло лише спонукало писати добріші тексти, смішніші, веселіші. Щоб читаючи посмішка до вух від першої строчки до крайньої крапки.
Писав від імені онуки. Як вона всі ці мої пригоди, бешкетування бачить у своєму 4-х літньому віці.
Зануритися в світогляд малої дівчинки важко. Вийти – навпаки. Я тримав підсвідомість на граничному рівні. Щоб повертатися до тексту при найменшій нагоді. Іноді відповідав товаришам невпопад, іноді вів себе дивно. Мій напарник на «позиції смертників» вкрав з мого автомата рожок – певно я вів себе “не зовсім по дорослому”. Товариш повернув БК лише після прочитання щойно написаного.
Після ротації психологи перевіряють наші мізки. Стандартна процедура на 15 хвилин. Мене морочили три дні.
В книжці я вчив онуку «псувати» кашу, щоб потім у бабусі просити добавку та знову «псувати»; робити напади на сад хлопчика, який не хоче дружити з дівчинкою; ми ставали «злодійськими злодіями» (добрими); писали листа зубній феї; шукали піратські скарби; вчилися кататися на велосипеді та правильно сприймати синці та подряпини; робили Весь Світ добрішим. Звісно я не забував описати реакцію моєї дружини, а по сумісництву «бабусі Лариси» на ті витівки. Хороша бабуся завжди рада влізти в якусь халепу заради онуки. Дідусеві просто потрібно після цього деякий час не потрапляти їй на очі.
Любому письменнику-початківцю потрібні жертви. Тобто ті, хто написаний витвір прочитає. Я обрав сім’ю з хлопчиком в чотири роки, тато-мам та бабуся.
Перший відгук був: «О, Великий!». Від мами. Дитина не їла суп. А після прочитання затребувала приготувати, «зіпсувала» сметаною і попрохало добавки.
Мій рейтинг піднявся коли по моїй методі навчили хлопчика читати й писати.
Я став «Бог 80-го левелу» після падіння Миколи з велосипеду. Замість плакати мене вперше в житті цитували: «дитинство пройде даремно, якщо не отримаєш 1000 подряпин та синців». Хлопчик заходився рахувати на скільки цього разу він «недаремно» впав. Мене, вперше в житті, цитували.
На честь цього хлопчика в рукописі я змінив ім’я з Сашка на Миколу.
Є вікове обмеження для книжки: від 4-ї до 80, 5 років.

Відгуки про книгу “Полінка”

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

Допис, поширений Книголюбка❤️ (@in_the_whirlpool_of_books)