На лютий 22-го я вкотре давав собі слово більше не писати про війну. Неймовірно хотів викинути з голови, забути свої три роки на ній. Щоб не снилася, щоб не пригинатися чи навіть не падати на бруківку від різкого вихлопу глушника авто. Щоб не боятися фейерверків і не порівнювати постріли салюту з «Дашкою», 120-ю чи ще чимось, а просто милуватися видовищем.
Втім десь в глибині душі розумів що сам себе обманював – хіба забудеш? «Забуду», – переконував себе і чомусь по кілька разів на рік їздив з презентаціями своїх книжок вдовж зони АТО і жодного разу не побував в більшості міст півдня та заходу України.
І таки писав про війну. Але «гарантовано» лише для себе – не дописував романи на 5-10% і покидав щоб не було дурних думок публікувати.
23-го лютого моя перукар надумала мене поздоровити з днем окупанта. Вперше не дав їй чайових і зарікся до неї ходити. Потім вона передзвонила і вибачилася та настрій був зіпсований. Зайшов до бару «Помідор». Якийсь телепень, що народився вже в часи Незалежності, надумав поздоровляти «справжніх чоловіків» зі святом. Мені його Бог послав! Вереск дівчини молодика, дзенькіт розбитого посуду. Я добряче начистив мордяку придурку, а потім ще й тією пикою пововтузив по його столу щоб не було чим відмічати вороже свято. Ватнику пощастило що підлога була всіяна битим склом – ногами я буцаюся добряче і, цього разу, бив би навіть лежачого. Хоча й кулаками непогано спрацював. Навіть порвав собі зв’язки на обох мізинцях.
Дружина побачила збиті до крові кулаки, відчула перегар і демонстративно пішла спати в іншу кімнату.
Мій звичний графік; о четвертій підйом без будильника. Вмикається комп, чайник і перша цигарка на балконі. Наді мною пролітає літак. Низько-низько. Гучно-гучно. Бачу як розвертається і знову пролітає над містом. Щось дивне. Кидаюся до компу. Замість текстового редактора в новини.
Від побаченого, прочитаного ніби обухом сокири по голові. Новина не сприймається, не можу в неї повірити.
Десь о 4-30 ранку спустошив банкомат. Ще не було кілометрових черг. Далі в супермаркет робити запаси на місяць. Людей мало, але у всіх в очах тривога та страх. Продавці дивуються ранковому ажіотажу.
Більшість, з тих, хто зараз читає ці літери, було щось схоже? Банкомат, штурм крамниць, запаси круп, консервів, сірників та мила… Певен що було. І цього за місяць вже не стало. В сенсі не продуктів-сірників, а того ажіотажу. То було лише в перші дні і більше вже ніколи!
Ми з дружиною мотнулися до військомату. Взнали що працюватиме цілодобово. Важко зітхнули від довжелезної черги. День 24-го я виділив на упорядкування власних справ. Ревізія залишків форми та амуніції, дозакуп необхідного. Лист до видавництва. «Друкувати лише у разі моєї загибелі».
Очікування на своїх читачів-атошників з Луганщини. Перші біженці.
Там де люди хоч на мить завмирають відразу обличчям в гаджети.
Новини, новини, новини. Де правда, де брехня? Що коїться?
В очах тривога – чи вистоїмо? Чи здолаємо? Літак «Мрія». Нелюди пруть до Києва. Чонгар розміновано! Ворог пре по півдню. Околиці Харкова. Салтівка під обстрілом. Охтирка…
25-го черга до військомату ще більша. Шкодую що не пішов вчора. В магазині велосипедів напроти військомату роблять безкоштовну каву та бутерброди всім бажаючим. «Ви лише поверніться, хлопчики» – продавчиня метушиться з чайниками. Власник магазину роздав всі наявні мультитули і пропонує викрутки, пласкогубці та інший інструмент. «Раптом згодиться».
Моя черга до військомату не стає ближчою, а навпаки(!) – переді мною хтось пускає до себе знайомих. «Я за нього займав»! За наглу брехню ніхто не обурюється. Я теж, виявилося, «займав чергу» аж для шістьох. «Про них казав», – дивлюся в очі тому хто позаду. Той сміється і не заперечує. Обидва знаємо що я брешу. Тиснемо руки.
«Які новини? Що вичитав?»
В моїй частині лише кілька автоматів на батальйон. При вході до штабу вартовий в цивільному, але з мисливською гвинтівкою. Хоч щось…
Чорношкірий хлопець щирою: «Я українець! Дайте зброю!». Показує мені паспорт. Його не взяли – ліміт. Штат заповнений. Кричить про расизм.
На КПП черга від волонтерів. Кувалди, брезент, мішки, мотки колючого дроту(!). Звідки хоч це! Дивуюся.
На другий день почали відбиватися від бажаючих привезти нам коктейлі молотова. Вони тепер принципово називаються «бандерівські». Навколо училища все заставлено пляшками з горючою рідиною. В підвалах немає місця. Якщо щось влучить то нам буде більше горе від безлічі запального. Мене, як балакучого та комунікабельного, поставили ввічливо відвозити коктейлі ще кудись, а не до нас. «Я там вже була! Сказали що у вас недостатньо». З кожною годиною моя робота стає все важчою та важчою.
На поліцейській автівці вагітна(!) полійцейська привозить ящики з коктейлями. Намагаюся відбитися.
«То не просто коктейлі, а по науці!, – повідомляє мені майбутня мама в формі, – на сайті МВС рецепти опубліковані! Оцей з пінопластом – залипатиме. А цей з алюмінієвою фарбою – від неї іскорки запальні й додаткова пожежа». Не вірю почутому! Ще раз!!! На офіційному сайті поліція вчить народ робити диверсійні «штучки» правильно!
Чисте поле на околиці міста. Тут будемо тримати оборону. Маємо чотири лопати на вісьмох. В моєму відділені лише один атошник, крім мене. Всі інші навіть без строкової. Коли хапалися за зброю сіпався й кілька разів ледве не падав мордякою в сніг. Автомати в невмілих руках були небезпечніші для своїх, ніж для ще не баченого нами ворога. На іншому блокпості «френдфайер». Загинув мій знайомий. З мого добробату. Ще двоє поранених.
Волонтери нас знайшли і на тій околиці. До вечора бетонні блоки стояли «як треба». Коли людство встигло наробити стільки протитанкових їжаків?! Таке враження що були десь приховані й чекали лихого часу. На кілька сот метрів перед нами загорожа від танків. «Вибачте що з труб. Рейок не вистачає».
І біженці, біженці, біженці…
Нескінченно.
Молода мама за кермом. Купа діток в салоні. Авто побито осколками. Кажу добре слово, тицяю у вікно воду й пиріжки від волонтерів. Жінка розридалася. Через мокроту в очах не може рушити далі. Затор.
Мої бійці прилаштувалися закидувати паки з водою до автобусів з написом «діти» ледве не на ходу. Майже без зупинки.
За найменшої можливості обличчям в мобілку – які новини? Намагаюся відслідкувати знайомих з прифронтових міст. І просто знайомих. Чи живі?
«Я боюся купатися голою. Раптом снаряд в будинок. Не хочу щоб моє тіло витягували чужі і розглядали». То від поетки з Харкова. Вона із Салтівки.
На четвертий день пуйло замінює начальника генштабу. При успішному наступі таке не роблять! Від голосу Зелі у мене знову рвотний рефлекс. Розумію що перші три дні – то щось унікальне в нашій Історії. Загальне єднання, страх, непевність, розгубленість, лють, ненависть… Теж загальні. Єдині на всіх. Що таких днів більше не буде ніколи! Той Дух, Атмосферу мусив запам’ятати. Бо вже через рік ніхто не повірить що таке було.
Ще краще записати.
Та залишки лютого, березень не до того. Не маю часу.
«Коли ми на фронт?»
«16-го квітня»
Хапаю свій старенький, ще «атошний» нетбук і починаю записувати ті перші три дні Великого Вторгнення. Історія. То Історія. Важливо. Неповторно.
В голову лізуть думки про роман. Відганяю геть – не встигну.
«На фронт 20-го квітня. Перенесли дату».
В моїй «бульбашці» в ФБ відразу кілька дописів від читачів-френдів про пережите в ті неповторні дні. Дивний збіг, один за одним. Всі від дівчат-жінок. В моїй голові задум роману від імені жінки. Без імені. Узагальнений образ моїх знайомих. Моєї «бульбашки».
Не встигну! Через тиждень на фронт. Відмахуюся від задуманого. Пишу лише нотатки. Попри все роман формується в мозку, не дає спати, жити, служити. Ідея написати загальне пережите не полишає. І щоб без жодного імені, без жодної географічної назви. Щоб будь-хто міг впізнати свою Охтирку, Тростянець, Полтаву, Харків чи ще якесь місто-містечко назви якого можливо навіть і не знаю та не чув.
«З фронтом затримка. Їдемо пізніше. Незабаром.»
Пишу перше слово майбутнього роману. «Пенсіонерка. Нехай вона буде пенсіонеркою. Тільки-тільки на пенсії. Ще «агінь», а не стара».
«Чому ти пишеш від першої особи?! То ж важко! То неймовірно важко!», – запитував перекладач з Канади Rostyslav Nyemtsev . В моєму активі «як думає» песик, чотири-, та шестирічна дівчинка, буйний божевільний і ще щось. «Я не знав що то так важко. Мені про це ніхто не сказав.» Тепер я знаю про це. І що можу полегшити собі роботу й писати від третьої особи. Але мені важливо показати думки, відчуття «із середини». Пишу від імені жінки. То же складніше ніж відчувати себе цуциком.
«Скоро на фронт. Готуємося!»
«Нехай то буде не роман, а повість!» Скорочую заплановане. Викидую кілька подій почутого-прочитаного від кількох френдів-френдок. Пишу за будь-якої нагоди. Коли не пишу то обдумую текст. Коли дорвуся до нетбука то залишиться лише записати.
В підрозділі йде тиха боротьба за ранкові чергування: «Спілберг все одно прокинеться і тюкатиме в комп біля арсеналу.» Я прокидаюся ледве світанок і відпускаю чергового відпочивати. Пильную та пишу. Іноді у бійця те чергування триває лише хвилин 15. Хлопці кайфують.
«Ти сьогодні запізнився!, – за тиждень чую в голосі побратима погано приховане обурення. – Щоб в наступну мою зміну такого більше не повторювалося!»
Офігіваю. Сміюся. Пишу. Зранку ніхто не заважає. Кайф.
Від старого екрану на нетбуці псується зір. Збільшую розмір шрифту на 14-й, потім на 16-й.
Пишу, пишу, пишу.
«За кілька днів на фронт»
Викидую ще кілька запланованих сцен та епізодів. Поспішаю. Шрифт на екрані 18-й. Мушу дописати. Мушу встигнути.
Доки живий.
Мушу.
Роблю власний винахід щодо стилю написання. Короткими абзацами. Іноді одним реченням чи навіть словом. Не весь текст, а лише коли потрібно посилити. «Чому раніше про таке не знав».
«Всім позапланове звільнення. Готуємося. На фронт»
Мені вже байдуже.
Дописав.
Встиг.
Назва. Я не маю назви.
Байдуже. То фігня!
Остання п’ятниця травня. Вечір. Рукопис поштою до Vivat і ще до двох видавництв – друзяка просить щоб не обділяв його добрих знайомих.
Наступний понеділок. Лист і дублюючий дзвінок з Вівату: «То наше! Можемо заплатити гонорар сонячною електростанцією.»
Офігенний гонорар! Я вас кохаю! Покажіть мені хоч одного нормального письменника, який відмовиться від похідної електростанції!? Немає таких дурнів в нашій країні!
«Текст замаленький. Не тягне на книжку»
То вже біда. Доскорочувався.
Згадую про свою атошні розповіді. Деякі ще ворожою. Перекладаю.
В моїх компах суцільний бардак. Знаю що є якась розповідь і не можу знайти. Риюся в своїй стрічці ФБ. Дещо знаходжу там. Деякі розповіді безнадійно пропали – Цукер видалив за «розпал міжнаціональної ворожнечі». Щось знайшов лише після публікації книжки. Пізно. Буває.
Окремі вагання щодо розповіді «Тире між датами». Вона вибивається із загалу. Не військова. Залишаю – там роздуми про смерть, про сенс життя. На війні всі про це думають. То важливо.
Купую перші в своєму житті окуляри.
«Фронт потім. Ганятимемося за «шахедами».
Назва. Досі немає назви розповіді та книжки загалом.
Вересень..
Тексти готові. Йде робота над обкладинкою. Олена Рибка по кілька разів на день дзвонить з новою назвою. В кожній розмові з дружиною обговорення варіантів.
«Це К…» Нехай книжка називається саме так!
Обкладинка готова. В жінці на фото кожен може уявити себе чи знайому. Три літери назви виглядають ефектно.
В розмові телефоном з дружиною хтось із нас сказав «ніби обухом по голові» і водночас щось бабахнуло на аеродромі поруч.
То дійсно наші відчуття в ті перші дні. Загальне, спільне.
Дзвоню редактору Rybka Olena . Переконувати не довелося. «Як ми раніше таке не придумали?»
Попередня обкладинка в смітник. Дизайнер вкотре переробляє. Мабуть шостий чи сьомий варіант. Підозрюю що він мене ненавидить.
В країні проблема з електрикою. Папір знайти важче ніж «джавелін». Робота друкарень – суцільне пекло. То тривога, то обстріл, то немає матеріалів.
Надрукувати книжку за два (!) місяці – то окремий видавничий подвиг.
Листопад. Я «прикордонник» на Сумщині. Місцева жителька розповідає мені свою історію. Я її, ту історію, вже чув. Я про неї написав. Купує щойно видану книжку.
Наступного дня: «Тобі Галька про мене розповіла? Звідки ти знав?!»
Знав.
Віталій Запека
обіймає всіх з розгону