Насправді це мій найперший роман. Точніше перший варіант був навіть не романом, а «невідомо що».
Почну з початку.
В 2012 суди Януковича розорили мій бізнес. І не просто розорили, а зробили мене винним державі на доволі величезну суму. Щось робити офіційно, з банківськими рахунками як юридична особа, було не можливо. Я було посіпався з варіантами щодо повністю тіньового бізнесу аби працювати лише з налом та розпочати щось нове, але коли у тебе суцільні фінансові мінуса то було надто важко.
До того часу я з юних років працював лише на себе – один з перших підприємців Полтави. З нас, перших 15-ти, в живих залишилося лише двоє. Лихі 90-ті…
Досвід мав величезний. Від відкриття й керування магазинами та виробництвами «з нуля» до ф’ючерсів, контрабанди, експорту-імпорту й відповідно боротьбою з податківціями та іншими перевіряючими.
Тож скрипнув щелепами й спробував податися в найми директором чогось чи хоча б замісником. Моє резюме всіх роботодавців влаштовувало, крім пункту «за 40 років» та відсутності (на той час) вищої освіти.
Чотири місяці відмов. Одного ранку вийшов з дому і вирішив що не повернуся без роботи. Будь якої! В АТБ потрібен вантажник.
Робота моєї мрії!
Коли довго працюєш директором чогось то звикаєш що підлеглі та оточуючі до тебе з повагою. Іноді тебе відверто «облизують», а ти те сприймаєш як щире й правдиве. Я зіштовхнувся з буття в якій давно не перебував – іншим вантажникам подобалося чмарити інтелігентика та ще й бувшого директора там чогось. Спочатку сціплював зуби й терпів бо боявся втратити «аж таку класну роботу», а потім сприйняв реальність і почав боротися за себе.
Поступово вантажники-старожили один за одним позвільнялися, а інші, новенькі, відразу розуміли що зі мною краще мати добрі стосунки. То було цікаве занурення в інший, дивний та незвичний для мене світ. Але, як тільки відстояв себе, стало трохи занудно. Я відчував що тупішаю на цій роботі.
Не важливо скільки разів впадеш – важливо скільки разів піднімешся.
Я завів звичку прокидатися за кілька годин до роботи. Маркетингові дослідження, нові ідеї. Перевірка, дослідження. На одній з них мене добряче киданули в мережі АТБ – я придумав вендінг по кавоматам в кожному з них. Підготував бізнеспроект, надіслав в центральний офіс. Вони його відразу задіяли. Щонайменше 6 мільйонів гривень на рік отримали додатково (в цінах 2013 року). Непогано, але без мене.
Звісно фонтан бізнес-ідей не безмежний. Іноді траплялися перерви. Тупішання на цій роботі мене сильно непокоїло. В перервах між черговими проектами та спробами вирватися з того інтелектуального дна, вирішив придумувати якісь історії щоб хоч якось тренувати мозок. Викладаєш пляшки з водою на полиці й та монотонність ніяк не заважає подумки полювати в Африці чи ще щось там фантазувати.
Якось після роботи трапилася мені одногрупниця по технікуму. На той час вона звихнулася на релігії, ні про що інше не розмовляла і любу розмову повертала на тему Бога й прагнула затягнути мене в свою секту. Її шизанутість на цьому питанні просто не мала меж. Як приклад, який трапився трохи пізніше: вже в моєму АТО дзвонить: «Ти думав де опинишся коли куля не повз пролетить, а вцілить в тебе?» Дуже надихаюче, погодьтесь, особливо коли тільки-тільки повернувся з «жопи» і дійсно міг загинути. Відповів їй що «на дні окопу» й заблокував назавжди.
Але то трохи згодом. На час роботи вантажником з цією фанатичкою ще якось пробував спілкуватися. В ту зустріч вона впхнула мені якусь макулатуру.
Вдома ту сектанську пропаганду не відразу викинув до смітника – зацікавило фото. Став вивчати як та чим його зробили. Перегорнув кілька сторінок…
Від одного тексту жахнувся! Надрукували уривок з Біблії із додатковим поясненням. Здається «Откровення Іоана Богослова». Там описувався золотий трон на острові, на якому сидів Бог. В найближчій водоймі щось восьмиглазе чи то павуки чи то жаби, на іншому березі леви з головами грифонів та ще сорок старців. І всі ці істоти щохвилини падали на коліна й репетували : «О Боже! Ти великий!». Мені власна каторга в АТБ перестала здаватися такою страшною – побачив що може бути гірше! Щоденно! День за днем, рік за роком, тисячоліття за тисячоліттям якісь придурошні щохвилини навколо тебе бубнять одне й теж! То суцільне Пекло, а не життя Бога! Що він не знає свою велич? Він створив цей Світ, якщо вірити релігійникам! І навіщо мати за таку гарну справу таке знущання над собою? Та будь хто в перше ж сторіччя від того монотонного бубніння зійде з розуму!
Вночі мені снилося що я рятую Бога від тієї занудності, що йому напридумували люди. На ранок та весь свій робочий день думки про злу долю
Всевишнього не покидали при всьому моєму атеїзмі. Було цікаво поміркувати над цим.
От скажіть. Маєте десь біля себе знайомий мурашник. Час від часу спостерігаєте за ним. Всі комахи здаються однаковими, жодного не відрізняєте, хоча у кожного з них своя спеціалізація. Цікаве життя всієї колонії, а не однієї конкретної мурахи. В один день виявляєте на тому мурашнику цеглину. Мурахи пнуться, намагаються здвинути геть та, звісно, нічого у них не виходить. Одним помахом руки відкидуєте ту кирпичину геть і йдете собі працювати вантажником. Для вас та дія нічого особливого, а для мурах ви стали чимось неймовірно могутнім. Вони починають вас вихваляти, молитися на вас, вицарапувати щелепами по соломі зображення ваших пальців (бо самого Вас цілком вони не бачили – лише частину руки). Ну і ще там по дрібницям – в якійсь норі мурашника виділили окрему комірчину й складають для Вас кожну десяту добуту гусінь, муху та черв’яка.
Так мило…
А ви в цей час вивантажуєте роквою вантажівку з товаром і на те все вам великий пофіг.
Згадалася книжка Данте «Дев’ять кіл Пекла». Дивовижно. Як я того раніше не розумів! Книга того писаки реально вплинула на світогляд ВСЬОГО ЛЮДСТВА! В Біблії чи в інших Свячених текстах до цього не згадувалися ні «язиком лизати розпечені сковорідки», ні киплячі котли зі смолою та інші моторошні деталі. А після нездорових фантазій ОДНІЄЇ людини кожен з нас бачив ікони, фрески, картини тощо із зображеннями страждань грішників.
Він реально зміг вплинути на цілу цивілізацію!
На той Світ не забереш з собою грошей. Взагалі нічого! Знамените твердження. Тож дивувався звідки в тому Пеклі стільки дров, вугілля щоб мучити в казанах грішників. Та й самі казани та сковорідки звідки? Невже якийсь грішник примудрився прихопити із собою після смерті для подальшого використання?
Згадався «Фауст» Гьоте. Як Диявол намагається завчасно придбати душу. Йо-майо! До того Пекла щоденно мільйони душ потрапляють! У бідолашного Диявола має повинна постійно боліти голова від того де знайти вугілля, дрова для вогнищ та де добути казанів та сковорідок щоб розмістити новоприбулих! Та нафіг йому хоч хтось ще? У нього в штаті має бути спеціальний чорт, щоб відбиватися від такої кількості грішників та хоч когось випхнути до Раю аби полегшити собі роботу. А тут, згідно уяв Людства, завдяки таким як Данте та Гьоте, він має тинятися Світом в спробі ще когось заманити до себе…
«Бідолашний Дьябі, як тобі певно нелегко!». Я сприйняв Диявола як бувший керівник підприємства іншого керівника. Його виробництво має карати грішників і він має для того щоденно добувати паливо, матеріали та обладнання. Важкий тягар.
Ще відчув несправедливість відношення Людства до цієї особи. Чому ми його сприймаємо з таким негативом? Якщо суддя покарав Чикатила чи іншого вбивцю – чи дорікаємо судді? То його робота і за те суспільство вдячне. Так і Диявол чесно виконує свою роботу й лише карає за те що ми натворили за життя. Певно від передчуття тієї неминучої зустрічі й майбутніх покарань ми його й сприймаємо з таким негативом.
«Бо всі ми грішні…»
Розмірковуючи над Пеклом та його проблеми з матеріально-технічним забезпеченням уявив що хтось із грішників примудрився туди потрапити з чимось безглуздим і на тому Світі непотрібним. Швейною машинкою, залізничною рельсою. В момент роздумів вивантажував коробки з ковбасою. Мій колега-вантажник дивувався що може бути смішного у вигрузці м’ясовмістких виробів – я тягнув ті коробки на рокві й реготав, реготав…
Щодо устрою Раю теж з’явилися деякі сумніви – цілими днями сьорбати нектар? Вічність пиячити один і той же напій… Мені здалося то занадто нудним заняттям.
Тому вигадав нікчемну особу щоб за неї конкурували Пекло та Рай. «Нехай то буде ковбасокрад!» Нижча ступінь злодійської ієрархії. Воровське дно.
Я забув про свої бізнес-проекти. Прокидався до роботи й щоранку записував те, що придумував під час роботи напередодні. Фізично я працював вантажником, а розум мав цікаву розвагу. Я відчув що думкою вирвався із власного Пекла в якому застряг на цьому етапі життя.
Дуже довго не міг підібрати яскраву історичну жіночу особистість. Таких, звісно, багато та з тієї чи іншої причини не підходили до мого задуму.
Відмовився від Клеопатри, Жанни Д’Арк, Таїс Афінської, княгині Ольги. Текст стопорнувся на самому початку. З часів раннього юнацького сперматоксикозу я так багато не думав про жінок. Подумки перебирав ту чи іншу особистість й жодна не відповідала задуманому. Вже збирався придумати якусь «свою» жінку та вчасно згадав про Мату Харі. Танцюристка класно вертіла чоловіками й була доволі розумною щоб шпигувати відразу за всіма противниками. Й, що важливо, в реальності про неї всі знають, але знають поверхнево. Тож що мені потрібно можу додати від себе особисто й всі тому повірять як повірили Данте та Гьоте. Брехати не ящики з продуктами тягати!
Моє вміння у письменницькій справі були нулячими. Оті переходи-пояснення дій, опис рухів між діалогами ніяк мені не давалися. Самі діалоги, як мені здавалося, виходили класними. Я подумки бачив як спілкувалися та що робили мої персонажі. Їхні слова вдавалося записати, а от описати дії, емоції – ні.
Я й ними не заморачувався. Почав писати щось середнє між п’єсою та невідомо чим. Великими літерами хто сказав, але з подробицями в дужках (підійшов, здивувався, сховав ковбасу за спину та деякими описами Пекла та Раю). Все те, що між діалогами мав задум написати якось потім.
Легка белетристика та розвага, як не дивно, потребувала власних досліджень та вивчення деяких праць теологів. Я обережно спілкувався з віруючими щоб виявити загальне в їхніх уявленнях. Водночас виявив що мої спроби наштовхнути на критичність щодо щоденного життя Бога, описаного у Іоана Богослова, сприймається достатньо вороже. Моїх співрозмовників та монотонність й нудність життя Всевишнього не дивувала, а навпаки сприймалася заслуженою! Хороший дядько створив цей Світ, а християни йому так віддячували… А ще уявив що кожен праведник пре до цієї особи поспілкуватися «за життя» після своєї смерті. Мільйони бажаючих щоб з ними хоч про щось порозмовляв Бог… Спробуй тут не поспівчувай!
На початку не планував показувати в романо-п’єсі-«невідомо що» Всевишнього,. Щоб всі гадали Він існує чи ні. Але після власних опитувань включив до тексту. Хоча і своєрідно – він хоч щось робить? Хоч комусь допомагає? Його цікавить хоч хтось чи хоч взагалі людство в цілому? В моєму романі-«невідомо що» Бог впливав на долю ковбасокрада в критичні, вирішальні моменти. Але ці події описав так, щоб не було зрозуміло то просто випадковість чи Всевишній й справді цілеспрямовано втручався. Цей «витвір», нагадую, я писав винятково для себе й самому подобалося залишити якусь непевність щоб при перечитуванні додатково подумати.
Є сталий вираз: армія – зріз суспільства. Те ж суспільство рано чи пізно опиняється в Пеклі чи в Раю. Тож і ці дві інституції мають бути також «зрізами» нас земних, прижиттєвих.
«Невідомо що» дописалося в 2014-му році. «Дописалося» варто писати в лапках бо оте «між діалогами» я так і не спромігся подужати. По-перше не вмів, а по-друге – пішов на війну.
На війні я поступово «вляпувався» в літературу. З’явилися нариси, розповіді. Я поступово навчився писати оте кляте «між діалогами».
Дуже вдало «побратим» і по сумісництву алкоголік Васько Твердохліб поцупив мою куртку. Додав цього персонажа в роман. Від помсти за свій збиток натомість отримав цікаві епізоди й доволі радікальну зміну сюжетної лінії.
Якось між ротаціями мене познайомили з біженкою із Луганська. Була режисером театру, викладачем в універі. Омовися що маю «справжнісіньку п’єсу». Мене запросили з нею до себе.
«Читай», – каже режисерка. Я здивувався, бо мав намір лише скинути їй текст з флешки. Вона наполягла. «П’єса»… гм… не знаю як інакше назвати той текст… читалася шість(!) годин. І це без пауз, дій та ще там всякого театрального! З отим всім вистава мала тривати годин 12!
Я зрозумів свою помилку й почав скорочувати. Видалив батальну сцену в Пеклі де Наполеон змагався з Олександром Македонським хто з них кращий полководець, а Жуков лизав Бонапарту чоботи під час бою. Викинув геть суперечки та диспути філософів древності із сучасними, хоча дуже потім шкодував – різниця світоглядів розумних людей своїх часів була цікавою.
Все одно «недоп’єса» тривала понад чотири години без пауз-дій. Більше ніяк не скорочувалася.
«І не дуже кортіло»! – вирішив для себе і свою театральну невдачу перетворив на повноцінний роман.
Дописав-переписав й закинув у «шухляду».
Якось психанув та знищив відразу три свої романи. Але власний безлад з текстами зіграв свою роль – з часом виявив відразу пару копій «Ковбасокрада» на робочому столі компа і ще одну на флешці. Цьому роману пощастило більше за інші.
Пройшов час. Я непомітно для себе став письменником. Час від часу з «шухляди» витягувалися давні рукописи й почали друкуватися. Я втягнувся у боротьбу за власного читача.
Читачі бувають різні. У мене хороші. Пощастило. Найбільше мені подобаються розумні. А думаюча людина неодмінно іноді задумується над сенсом життя. В «Ковбасокраді» я знайшов відповідь на це питання для себе: «Щоб Бог мав бажання поговорити з тобою після смерті». Це лише моя думка.
Звісно нікому її не нав’язую. Просто висловив.
Звісно що серед моїх читачів є віруючі люди. Певно серед них є і дуже віруючі. Не маю сумніву що, як би я надрукував «Ковбасокрад в Раю» то частина цієї категорії людей викреслить мене й мої твори зі свого життя назавжди. Це мене деякий час стримувало.
Вільна людина вільна, якщо власноруч звільняється від уявних чи наявних стримувань, страхів, побоювань. Навіть від тих, що надумує собі сама. В книжках я закликаю до свободи думок, а себе загнав у власні тенета страху втратити читача.
Майбутня книжка мені здається важливою – трохи іронічний погляд на нас, Людей. Ненав’язлива спроба критично помислити не лише над нашими уявленнями про ту чи іншу релігії, а й над будь якими сталими уявленнями, що ми з якогось дива сприймаємо як аксіоми. Притому що ті «сталі» аксіоми з плином часу докорінно змінювалися і ставали «новими сталими і беззаперечними».
Я почав із себе. Мінус одна окова власних побоювань та страхів – віддав рукопис у видавництво «Білка». Незабаром книжка побачить Світ.
Якщо когось із читачів обурить «Ковбасокрад в Раю» – не вибачаюся. Цей роман «для подумати», а не для образи віруючих.
Вихід книжки в Світ очікується 25-го травня. Зараз оголошена передплата.
Віталій Запека