Моя донька вийшла заміж і в результаті шлюбу мала народитися дитинка. Я саме повернувся з «жопи» з с.Кримське на Луганщині, де мав добрячі шанси загинути, коли взнав про УЗІ – буде хлопчик Богданчик. Чоловіки – придурки. Оте «спочатку хлопчик, а потім хто попало» властиво майже кожному з нас. Я теж був з таких бовдурів. На радощах пишу для майбутнього онука казку. Завершивши редагування, збираюся дзвонити донці. Беру в руки телефон. Певно невидимі флюїди – вона дзвонить сама: «Тато, ще раз сходила на УЗІ. Буде онука!».
Запитується: нафіга було йти ще раз на той аналіз, якщо перший раз показав такий класний результат? Нетбук з відредагованою казкою для Богданчика в руках. Під час розмови «ктрл-альт-дел» – казка безповоротно знищена.
На своє виправдання скажу, що дуркував недовго. Згадав що моя мама рано пішла з життя. Донька її не застала і, відповідно, не мала спільних спогадів. Те саме могло статися з моєю майбутньою онукою. Війна – є війна. Вона могла народитися й вирости без мене. Саме тому у мене виникла думка написати наші спільні з онукою спогади наперед. Ніби я живий-здоровий повернувся з війни. Ніби та клята війна вже в минулому. У нас РАЗОМ щасливе, веселе СПІЛЬНЕ нинішнє.
Я довго морочився з ідеєю майбутньої книжки, з тим якою вона має бути. Одне єдине речення вирішило техніку та стиль написання: «мені без одного пальчика долоня років». Вирішив написати від імені чотирирічної дівчинки. Як вона бачить наше спілкування. Її враження та думки.
Навколо канонада, бабахи, автомат поруч з нетбуком, а я засів за написання найдобрішої, найсвітлішої в Світі книжки. Щоб в кожній сторінці Щастя, щоб Радість в кожній строчці.
Зайти в образ маленької дівчинки, стати нею, думати як вона, важко. Вийти з того стану, а потім повернутися – ще важче. Я, між написанням, намагався залишити в собі частину Полінки, щоб легше було в будь-який момент повернутися до написання. Дивні погляди товаришів. Контрольні питання від командира. Між ротаціями нас перевіряють психологи щоб взнати «здвиги» в мозку. 15 хвилин тестів й «бувай здоров». Мене тестували днів три. «Чого до мене вчепилися? – обурююся від втрати часу. «Товариші кажуть що ведеш себе дивно.» Показую психологші рукопис. Читає, регоче. «Йди. Але я за тобою пильнуватиму – нормальна людина таке не напише. У тебе роздвоєння особистості.»
Пізніше друзяка з Канади Ростислав Немцев запитає чому я часто пишу від імені першої особи «то ж неймовірно важко. Мало хто за таке береться.» Млін! Чому мені про це раніше не сказали? Я просто не знав що то так важко, так складно! Я ж початківець! Писав би «як легше» аби про те знав, а то он які проблеми з психологом та товаришами.
Кілька місяців повного виснаження. Дивні погляди товаришів по зброї ввійшли в звичку. В чергову ротацію дописую текст. Розмірковую як би надрукувати в двох примірниках – для онуки та для себе і дружини.
На той час я активно спілкувався з харківським літератором Олександр Смурий. Йому подобалися мої розповіді та нариси що я публікував в ФБ. Слово за словом. Надіслав йому текст. У Сашка очі на лоба – таке і на війні написати! Робить над собою вольове зусилля й надсилає (без мого дозволу) текст своїй бувшій дружині. «Такою має бути сучасна дитяча література». Його бувша на той час працює в Vivat . З моїм текстом мчить до редакторки дитячої літератури.
Уявіть моє здивування коли зі мною почало спілкуватися крутезне видавництво як із «всамдєлішним письменником».
20-го лютого 2018-го року я повертався з Харкова. В автобусі пишу короткий допис що підписав контракт на друк книжки. «Віднині я «справжній письменник»! При всій моїй байдужості та недбалісті до власних текстів цю книжку я хотів побачити надрукованою понад усе!
На щастя та нещастя для «Полінка» Дитячий редактор Rybka Olena надто відповідально віднеслался до мого тексту. Був оголошений конкурс ілюстраторів до майбутньої книжки. Жоден Майстер не підійшов. Віват оголосив міжнародний (!) конкурс! Виграв бомбезний ілюстратор з Молдови. Але він запросив надто великі гроші за свою роботу. Книжка, через ту вимогу, вийшла б занадто дорогою. В другому міжнародному конкурсі перемогла ілюстраторка з Білоросі. Чому з нею не склалося не відаю. Новий конкурс. Випуск книжки затримується.
Доки тримав гемор з ілюстраціями йшло редагування. Рукопис з правками літав від редактора до мене і у зворотньому напрямку. Коли текст був остаточно затверджений, всі нерви мої та редактора витрачені і ми всі полегшено видохнули трапилося ще дещо – я остаточно перейшов на рідну мову. Книжка для онуки ворожою віднині для мене здалася неприйнятною. Терміново сідаю за переклад «Полінки». В «Віват» рахують гроші, але там щирі патріоти. Витрати на редагування списують без всякого жалю.
Хто знає що таке праця з редактором – той мене зрозуміє. Готуй нерви до зпустошення. Втім маю цього разу щастя – у мого редактора українського варіанту класний принцип: «дозволити Автору залишитися Автором». Втручання мінімальне. Майже не психував.
В ілюстратори затвердили талановиту Наталію Олійник. Затребуваний Майстер. Щоб вона почала працювати над моєю книжкою довелося чекати ще кілька місяців. Черга.
В моїй сім’ї з’явився привід для стьобу наді мною. «Що там з книжкою «Полінка»?
До всіх негараздів та затримок додався Ковідло. У Наталії важко перехворіли родичі, а потім перехворіла і вона.
Затримка, затримка, затримка. Книжка, яка мала бути моєю найпершою, вперто не хотіла з’являтися Світові. Мої рідні глузували з мене. Я робив нерви видавництву. Видавництво, певно, шкодувало що зв’язалися зі мною. Бідолашна Олена Рибка… Здається я спілкувався з нею «не достатньо» ввічливо…
Так довго не друкувалася жодна з моїх книжок. Майже три роки. За місяць до кінця нашого з видавцем контракту, коли міг забрати рукопис і передати іншому видавництву книжка з’явилася на Світ.
«Дідусю! Ти чому написав про мене чотири роки? Забув що мені вже аж п’ять?» – діти серйозно сприймають деякі речі. Від питання Полінки ніяковію. Не знаю що відповісти. Два місяці після її дня народження. Трохи не встигли.
Втім рідні від книжки в захваті. Вже не глузують. Хух!
Відчуваю внутрішню потребу провести перші презентації в тих місцях, точніше поруч з ними, де писалася «Полінка». Їду в м.Щастя, Новоайдар, Новопсковськ, Рубіжне. Зона АТО.
В дні коли почалося Велике Вторгнення мав запланований тур в Київ, Білу Церкву та Чернігів…
Книжка вийшла в невдалий для себе час – за три тижні до нової навали. Харків під обстрілами. Видавництво працює онлайн. Доля майже всього тиражу невідома – може знищені обстрілами, згоріли… Ніхто того не відає. Віват у мене позичає (!) книжки щоб представляти за кордоном. Дивні часи…
Англія. Найзакритіший в Світі книжковий ринок. Діє принцип: «ми експортуємо, а не імпортуємо». Вперті англійці 95% читають своє і пускають до себе нобелівських лауреатів, Стівена Кінга та когось дуже видатного. У мене відпадає щелепа, коли взнаю що перекладають «Полінка» для аудіоказки.
Після того як нелюдів відігнали від Харкова взнаємо долю тиражу. Радість під час війни – книжки цілі! За весь 22-й рік торгувалася книжка лише 1,5 місяці до Вторгнення і ще пару місяців до Нового року. Тираж розлетівся. Додрук.
Українці читають під час війни!!! Ми неймовірні!
Ще окрема історія.
Я випадково став кіносценаристом. Так трапилося. По моєму сценарію «Полінка» підписано угоду з кінокомпанією. Збиралися на роль суворої бабусі запросити Ірму Вітовську. Мене попередили щоб не надумав обійматися з розгону – ревнивий чоловік.
Чекали на кінець літа 2022…
Знімемо фільм після Перемоги.
Ще написав п’єсу. Можливо якийсь театр зацікавиться.
Квітень 2023. «Полінка» отримує супер-пупер престижну премію ім. Всеволода Нестайко. Втикаю під Мар’їнкою. Маю радість спостерігати за нагородженням себе улюбленого онлайн.
Схоже що книжки, як і люди мають свою долю.
Найщасливіша, Найдобріша книжка в Світі долала і долає всі труднощі та перешкоди.
Попереду у «Полінка» Світле майбутнє.
Як і у всіх нас.
Віталій Запека
обіймає всіх з розгону!